Понеділок, 24 листопада 2014 14:11

Образ Шевченка у фольклорному текстотворенні Майдану

Рік Тараса в Україні видався страшним, важким і кривавим. Сотні маленьких і масштабних ідей святкування 200-літнього ювілею українського пророка розбилися об неймовірно жорстку реальність. Україна, продрімавши в аморфності й безідейності 23 роки, прокинулася від болю і відчаю. Прозріння для багатьох наших співвітчизників було жахливим, але воно не закінчилося, воно ще триває. Суспільний катарсис відбувається аж надто криваво, як для епохи інформаційних війн і технологій. Народ, натхненний вічним Шевченковим «Борітеся – поборете! Вам Бог помагає!», усвідомлює неминучість цього фатального очищення, яке проходить під пильним поглядом Кобзаря, і продовжує свою нелегку боротьбу.

 

Образ Шевченка

 

Образ Шевченка, як і його слово, вже давно для кожного з нас стали канонічними. Шевченко був і залишається символом, пророком, генієм і найвідомішим українцем. Ми настільки звикли до певних візуалізацій Тараса Григоровича, що уявити собі його іншого було надто важко. Але його популярний і розпіарений образ вусатого селянина у кожусі чи свиті, до якого нас призвичаюють ще з дитячих років, не зовсім зрозумілий новому поколінню, яке живе в інших реаліях. Він здається надто книжним, монументальним, усталеним і віддаленим від нас у часі. Вітчизняні художники подекуди намагаються осучаснити зображення поета. Та будь-які спроби поекспериментувати з образом Кобзаря, ламаючи канони, завжди сприймаються суспільством як огульне й дискредитуюче явище.

 

Революція гідності 2013-2014 року змінила тенденцію сприйняття Шевченкового образу. Велетенський портрет Кобзаря висів на захопленій революціонерами будівлі Київської міської адміністрації, ще один невеликий портрет Тарас у рушниках висів на сцені Майдану поміж ікон, як охоронна грамота, що зближала і об’єднувала українців. Та це був упізнаваний Кобзар, знайомий зі шкільних підручників. Креативним революціонерам, які з перших днів послуговувалися поетовим словом, аж надто хотілося наблизити до себе не лише Шевченкові вірші, але і його візуалізацію. Численні творчі імпульси митців Майдану були породжені, зокрема, і неможливістю діяти більш рішуче протягом кількох місяців. Почуття та інтелект революціонерів скеровувалися у бік творчості патріотичного та іронічно-саркастичного спрямування. Майдан об’єднав зусилля багатьох народних й професійних митців і створив новий український фольклор ще не вивчений і не систематизований дослідниками, де синтезувалися різночасові образи, символи, предмети побуту, звичаї.

 

Одним із найбільш улюблених образів майданного фольклору став знайомий автопортрет Шевченка у смушевій шапці, до якого вуличні художники додали чорну революційну балаклаву. Погляд Тараса спиняв перехожих і промовляв до них «Вогонь запеклих не пече». Так Тарас Григорович став не лише героєм стріт-арту, а й учасником і натхненником Революції Гідності. Біля цього портрету на стіні Центрального поштамту фотографувалися десятки тисяч людей.

 

Такий візуальний експеримент здавався сміливим, але він був на часі. Людям потрібен був натхненник, який розумів їх і підтримував силу духу в найважчі хвилини. І такий натхненник в українців був. Шевченко став не просто найвідомішим поетом, а своєрідним першообразом полум’яного і непримиренного революціонера, народним героєм, що жив поміж барикад, діяв разом із активістами і стояв із ними під кулями. Він перетворився на популярний фольклорний образ, що являвся у різних романтично-міфілогічних подобах: то філософа - буддиського монаха, якщо не самого Будди, то полум’яного Че Геваре у футболці із написом «Че», то у незліченних інтерпретаціях нинішнього українського революціонера із закритим балаклавою обличчям, відчайдуха із шиною на плечі на вулиці Грушевського, із битою у руках на тлі прапора, із шаблею, із коктейлями Молотова чи у помаранчевій будівельній касці, що була символом «бійця» самооборони Майдану 2014 року. Народні художники наділяють надприродними силами поета, який ударом ноги скидає із п’єдесталу пам’ятник Леніну, або ж зображають його в костюмі Супермена. Шевченко «оживає», митці Майдану його присутністю ряди борців-ополченців проти влади.

 

До 200-річчя з дня народження Тараса Шевченка на вже тихому, политому сльозами і кров’ю, але все ще революційному Майдані Незалежності в Києві встановили дерев'яну статую поета. Цю скульптуру Кобзаря митець Володимир Заєць створював протягом трьох років з 200-річної осики. Символічно, що саме з осики, яка за народними повір’ями є рятувальною проти упирів, чарівників, відьом. Загострений осиковий кілок називають Перуновою палицею. Щоб мрець, якого запідозрили як чаклуна, носія зла, не вийшов з могили, йому вбивали в груди кілок з осики. Шевченків образ, як і його слово, залишаються «осиковим кілком» для будь-якої несправедливості і неправди. Ця акція мала ще одну – об’єднуючу функцію. Креативний автор дозволив "вдосконалити" свою скульптуру (під наглядом фахівців) кожному охочому. Такий об’єднуючий мистецький проект дав можливість усім відчути себе причетним до великого акту спільнотворення і віддати шану геніальному поету, що пройшов із народом України ще одне важке і трагічне випробування.

Шевченко став героєм революції, очоливши Сотню натхненників, в якій були Леся Українка, Іван Франко, Василь Симоненко, Ліна Костенко, і плеяда нинішніх митців, які були невід’ємною частиною майданівських подій.

 

Слово Шевченка

 

Щороку 22 травня ми збираємося у парку Шевченка біля підніжжя пам’ятника Кобзареві і читаємо його вірші. Наші слухачі – українська інтелігенція різного віку, студенти і просто перехожі. Вони кивають головами, вподобуючи наші інтонації, і похитують ними, заперечуючи наше емоційно-неточне (на їхню думку) трактування Шевченкового слова.

 

Ми між собою часто обговорюємо сльозливість та надмірну фольклорність українського мистецтва. Один відомий музикант намагався переконати мене та Івана Малковича, що неправильного пророка ми собі вибрали – аж надто сентиментального. Ми з Іваном пробували пояснити історичний контекст, поділитися власними відчуттями і баченням текстів. Переконати друга нам не вдалося. Це зробило життя.

Через півроку ми зустрілися в нових реаліях: вже не на мирній акції «Читаємо Шевченка разом», а на барикадах революції, усіяних цитатами Кобзаря, що були промовистішими за будь-які філологічні дискусії й аргументи. І тут легше було погодитися із американським істориком, літературознавцем і перекладачем Кларенсом Менніном, який писав багато років тому: «Сьогодні не може бути сумніву, що Тарас Шевченко... є одним з найбільших поетів дев’ятнадцятого сторіччя, без огляду на національність чи мову, а його безстрашні домагання права, правди і справедливості є однаково вимовні в Новому Світі, як були в Старому, в малому селі, де він народився, в місті, до якого його забрали, чи в бездеревних степах, куди він був засланий...»

 

Шевченко завжди усвідомлював свою місію пророка, протягом життя він, жертвуючи власним комфортом і спокоєм, підкреслював своє походження у вищих колах Російської імперії, яка зневажливо ставилася до всього українського. Тарас Григорович декларував цю свою місію: «Возвеличу отих рабів німих! Я на сторожі коло їх Поставлю слово».

 

Намагаючись відстояти свою національну самоідентичність, українці знову і знову опираються на досвід і рядки свого Апостола духу. Нації не треба було вигадувати консолідуючі гасла. Написані поетом 160 років тому, вони давно - частина нашої культури, духу, генетичної пам’яті.

 

Тексти Шевченка, опираючись на фольклорні першоджерела, проростають поетичним Деревом Життя України, на яке кожне покоління співвітчизників нанизує свої болі й поразки, радості й перемоги. Осягнувши велич і силу поетового слова – ми починаємо розуміти себе і вірити у спільну перемогу. Майданівський заклик до солідарності: «Разом – сила!» перегукується із Шевченковим:

І оживе добра слава,
Слава України.
І світ ясний, невечірній
Тихо засіяє…
Обніміться, брати мої,
Молю вас, благаю!

 

Слова Кобзаря, точно цитовані українськими повстанцями 2014 року чи вирвані з контексту, ставали дороговказами тим, хто піднявся проти влади. Відомі митці і політики не раз повторювали: «Хочеш знати, як діяти – відкривай «Кобзар» і читай!» Півтора століття, що відділяють нас від живого генія, жодним чином не дали застаріти його віршам. «Доти, доки буде хоч один скривджений у світі, поезія Шевченка не втратить своєї значимості, своєї ваги і своєї актуальності. А оскільки скривджені будуть завжди, то і його слово всечасне.», - писав Павло Мовчан у передмові «Моральний родовий закон» до Шевченкового «Кобзаря», виданого «Просвітою».

 

Неправда, горе і доморощені вороги обступили нашу землю, як і впродовж багатосотлітньої історії, витісняючи з України українське, людяне, цінне. Вірші й думки поета, синтезувавши у собі тонку фольклорну душевність і горду незламність, актуалізувалися й звучать у кожному українцеві, якому не однаково, гімном волелюбства і небайдужості:

Мені однаково, чи буду

Я жить в Україні, чи ні.

Чи хто згадає, чи забуде

Мене в снігу на чужині –

Однаковісінько мені.

...Та не однаково мені,

Як Україну злії люде

Присплять, лукаві, і в огні

Її, окраденую, збудять…

Ох, не однаково мені.

 

Шевченкові слова, пройшовши ретельну перевірку часом, несуть у собі історико-культурну та чуттєву національну інформацію, що дає нам розуміння духу і почуттів наших предків, поєднує нас із ними, і разом із тим увиразнює наше самопізнання.

«Любітеся, брати мої,

Украйну любіте

І за неї, безталанну,

Господа моліте».

 

Ця настанова із вірша «В казематі» не лише вшановувалася на Майдані, вона була одним із головних постулатів для усіх, так званих, «Єлюдей». Київський Майдан Незалежності став найбільшим українським храмом під небесним куполом, де стінами були молитва, віра, самовідданість і любов до батьківщини, в якому водночас молилися православні і католики, протестанти і євреї, мусульмани і атеїсти. Не молити Господа за Україну було неможливо.

 

Шевченкове слово, пустивши коріння у ХІХ сторіччі, пережило свою добу і, як Дерево Життя, вийшовши за позачасові рамки, своєчасно звучало і з барикад, і з телевізійних зйомок, які фіксували найважливіші моменти життя Майдану, і з великої сцени. Особливо монументально і пророче у виконанні Андрія Середи і гурту «Кому вниз» звучав «Суботів». Ці рядки мав почути кожен і на землі, і на небі:

Не смійтеся, чужі люде!
Церков-домовина
Розвалиться... і з-під неї
Встане Україна .
І розвіє тьму неволі,
Світ правди засвітить,
І помоляться на волі
Невольничі діти!..

 

Вірші пронизливо пропікали свідомість тих, хто повстав проти байдужості й зухвалості керівників держави, котрі існували поза національним кодом, поза народною мораллю і звичаєвим правом, ігноруючи при цьому і офіційні закони держави. Українці лише могли повторити Кобзареве:

Доборолась Україна

До самого краю.

Гірше ляха свої діти

Її розпинають.

 

До болю виразно звучали рядки із Тарасового «Кавказу» з уст героя Небесної Сотні українського вірменина із пронизливими очима Сергія Нігояна, котрий перший віддав своє життя за перемогу правди, за гідність і честь українців.

 

Борітеся – поборете!

Вам Бог помагає!

За вас правда, за вас слава

І воля святая!

 

Ці слова, безліч разів цитовані на банерах Майдану, не здавалися сентиментальними. Вони звучали гостро і актуально. Схожі водночас і на удар батога, що спонукає діяти, й на батьківську настанову та благословення.

 

Велетенські літери на Інститутській: «Борітеся – поберете! Хай Бог помагає!» височіли над Майданом, вони зігрівали і не давали заспокоюватися. Це була коротко і ємко сформулювала (задовго до нашого існування) мета. Ця магічно-заклинальна Шевченкова формула не лише зігрівала морально. Вона згоріла у полум’ї разом з усім, що могло горіти, рятуючи протестувальників від нападу силовиків, і виконавши свою оберегово-охоронну місію.

 

Поміж поетичними закликами до боротьби, у Шевченка було і залишається просте й зрозуміле кожній людині доброї волі бажання. Істинна мрія кожного українця:

І на оновленій землі
Врага не буде, супостата,
А буде син, і буде мати,
І будуть люде на землі.

 

В очікуванні цих благословенних часів, наша країна продовжує боротися з ворогом, чиє сусідське і «братнє» обличчя тепер не приховане за цивілізованими масками.

 

"Шевченко — не просто добрий поет. Своїм життям та творчістю він засвідчив абсолютне, органічне несприйняття зла в усіх його земних іпостасях. Він першим упізнав Імперію зла у Росії", - сказала Забужко зі сцени Майдану у день Шевченкового ювілею.

 

Формулу перемоги, що звучала 9 березня 2014 року на майдані, поет теж залишив нам у спадок:

Поховайте та вставайте,
Кайдани порвіте
І вражою злою кров'ю
Волю окропіте.
І мене в сем'ї великій,
В сем'ї вольній, новій,
Не забудьте пом'янути
Незлим тихим словом.

 

На Майдані Тарасові Григоровичу приписували вірші, яких він ніколи не створював. Але народу хотілося підкріпити своє віршоване бажання перемогти бандитську владу авторитетом і силою впливу Кобзаря. Тож внизу скромно підписували «Т.Шевченко «Із ненаписаного».

Нові поети, письменники, художники, карикатуристи, філософи і жартівники зробили революцію гідності по-своєму креативною, особливою, неймовірно саркастичною і зворушливою. Камертоном цих мистецьких проявів були тексти Шевченка, які лунали зі сцени, говорили до нас із саморобних плакатів і стінних написів.

 

«Його система ціннісних орієнтацій для українського народу виявилась актуальною і в наші дні. Шевченко покладав особливі надії на Слово, яке він «уповноважує» на особливу місію творення потужного силового поля духовної взаємодії між поетом і його народом. І це Слово, ці свої думи, «квіти мої, діти» поет виряджає з місією духовного пробудження української людини, бо його слово, його думи наділені енергією націєтворення через розгортання духовної історії України», - зазначив Микола Жулинський.

 

Нам потрібне було його слово. Бо воно залишаються актуальними і до сьогодні. Воно важливе кожному з нас як потужна енергія, накопичена багатьма поколіннями і сконцентрована у пророцтвах поета, що здатні консолідувати суспільство перед новими викликами часу.

Twitter