Понеділок, 02 лютого 2015 06:56

Ми з тобою однієї крові або як я стала донором

Written by 

Якщо ви відважитесь здати кров – не шукайте важких і довгих шляхів.

Вперше я задала кров добровільно-примусово ще у студентські часи. Не те, щоб я була проти, швидше – «за». Але мені це не прийшло у голову зробити самій, а усе нав’язане я не сприймаю, як своє. Я просто, як й інші мої однокурсники, відгукнулася на заклик і поділилася склянкою крові. Це не викликало у мене ніяких особливих емоцій. Треба було – я здала кров, але назвати це «донорством» було б неправильно. Це як один раз покурити. Ти ж не стаєш курцем, правда?

 

Донором я стала усвідомлено минулого року. Моїми натхненниками були кияни, які за першим покликом мчались у центр переливання крові, вночі ставали у черги, щоб врятувати поранених на Майдані. Я додзвонилася до центру і мені сказали, що вже не беруть кров. Її достатньо. Але у цей момент я стала донором.

 

Кров я пішла здавати у день похорону мого життєрадісного дядька Олега Михайлова, який воював у батальйоні «Айдар» і героїчно загинув під Луганськом. У свої 46-ть він став одним із тих українських героїв, які пожертвували своїм життям заради інших. Він врятував десятьох своїх побратимів, але загинув за кожного з нас. Я не могла провести його в останню путь, але я не повинна була просто ревіти, я мусила цього дня зробити щось заради продовження життя. Нічого кращого, аніж стати донором, я не вигадала.

 

У центрі переливання крові звичайної київської лікарні, куди я прийшла, взяли мій паспорт і сказали, що зараз пільг у донорів ніяких немає, але тепер мої дані будуть внесені до реєстру донорів. Я заповнила анкету, вдягнула бахіли, халат і, дивлячись у вікно, думала про дядька Олега і про тих, хто не чекаючи повістки у військомат, пішов захищати нас від неназваного ворога, від агресора і окупанта, якого мої колеги-журналісти підступно називали «ввічлими або зеленими чоловічками», підспівуючи російській пропаганді.

 

Я молилась, за тих вчора мирних чоловіків, яких потворна війна примусила стати воїнами, за тих, хто десь там на Луганщині й Донеччині тримав українське небо.

 

Я хотіла, щоб разом з моєю кров’ю у чийсь організм потрапило побільше любові.

 

Пізніше я зрозуміла, що одного разу усвідомлено стаючи донором - мусиш підтримувати себе у тонусі постійно. Ти просто не можеш не ділитися кров’ю, бо знаєш, що її завжди не вистачає у наших лікарнях. Ти знаєш, що чиєсь життя залежить від наявності у банку крові. І коли там порожньо – маленькі і тоненькі медсестрички біжать здавати кров і потім ще 12 годин працюють у лікарні. Це не подвиг – це просто людяність і відповідальність. У першу чергу перед власною совістю.

 

Сьогодні я знову пожертвувала 300 мл крові. Не адресно, а тому, кому вона зараз найбільше потрібна. У центрі переливання крові звичайної київської районної лікарні - порожньо. Кілька днів тому, коли я з'ясовувала деталі, там не було жодної людини, окрім співробітників. Сьогодні нас було троє: я, сухощавий чоловік і огрядна жінка. Милі дівчата-медики запитали, як я себе почуваю (бо я не снідала зранку) і здивували мене тим, що пам'ятають мою групу крові. Якщо ви думаєте, що це мене порадувало - помиляєтесь. Це лише ще раз дало усвідомлення того, наскільки мало у Києві донорів! А потреба у крові є завжди.

 

Медпрацівники кажуть, що іноді лікарням, щоб врятувати людину, доводиться просити кров у госпіталі, бо туди найчастіше приходять свідомі донори, а ще – військові, ліцеїсти, міліціонери. У звичайних Центрах переливання крові наплив донорів буває лише тоді, коли хтось б’є в набат у соціальних мережах чи центральні телеканали нагадують про це нам. Тоді кількість донорів сягає кількох десятків і медики можуть полегшено зітхнути.

 

Ще один дивовижний випадок, пов’язаний зі донорством, вразив мене у Житомирі. Незадовго до смерті поета, режисера, музиканта, викладача Володимира Шинкарука ми усім миром просили житомирян поділитися з Володимиром Федоровичем кров’ю. Через кілька днів я приїхала на прес-конференцію у Житомир і попросила виконавчого директора Асоціації благодійників України Катерину Зоркіну та мою подругу Ларису Мудрак завезти мене у центр переливання крові. Я теж хотіла допомогти врятувати свого товариша і колегу, бо виявилося, що у нас одна група крові. Ми довго шукали місцезнаходження центру, запізнилися, бо дорога з Києва була слизька, майже розчарована я підійшла до віконечка реєстратури і була щиро вражена. Чемна жінка розповіла нам, що житомиряни здали стільки крові улюбленому землякові, що тепер її просто немає можливості брати, бо ніде й ніяк зберігати. Ми з дівчатами були розчулені до сліз. Володимира Шинкарука Бог забрав до себе, але любов до нього, врятувала життя тим, кому кров знадобилася.

 

Якщо ви відважитесь здати кров (а це не важко, не страшно і навіть корисно) – не шукайте важких і довгих шляхів, звертайтесь у найближчий центр переливання крові, який є у вашому районі. Ваша кров, якщо у вас немає СНІДу і ви не хворіли важкими формами гепатиту, знадобиться.

 

Дружні поради:

- напередодні не їсти жирного, молочного і шоколадного,

- зранку випити солодкого чаю,

- взяти із собою паспорт для заповнення анкети донора,

- зберігати спокій, бадьорість духу і розуміти, що ваша кров може зберегти комусь життя,

- віддати кров з любов’ю,

- багато пити протягом дня, щоб кількість крові якнайшвидше відновилась.

 

Ваші дані будуть внесені у базу донорів Києва. Щоразу вам видаватимуть довідку про те, що ви здали кров.

 

І про приємне. Здавати кров корисно. Особливо чоловікам після 40 років. Тоді вона не згущується і не треба пити зайві ліки, а ризик інфарктів та інсультів зменшується. Я не фахівець. Тому можу просто вірити і згадувати старі книжки, у яких герої-лікарі оздоровлювати пацієнтів «кровопусканням». Я себе почуваю після цієї процедури легкою і натхненною. Активнішою, аніж у будь-який інший день. Може, просто виростають невидимі крила? ;) Бо ж і сам оздоровлюєшся і когось рятуєш.

 

І можеш сміливо стверджувати: ми з тобою - однієї крові. Приєднуйся.

Twitter