Четвер, 18 вересня 2014 00:00

Ірина Магдиш: "Наша вина в тому, що ми легковажили культурою"

Треба перестати намагатись побудувати цілу Україну. Це абсолютно помилкова стратегія.

З Іриною Магдиш, заступницею начальника управління з питань культури Львівської міської ради, ми познайомились ще в листопаді. Так сталося, що перші заняття семінару з культурної критики співпали з першими днями Майдану. Питання, які ми тоді обговорювали с пані Іриною, мало чим відрізнялись від сьогоднішних тем для обговорень серед культурних менеджерів, журналістів та митців.

 

Анексія Криму та ситуація на Донбасі ще більш їх загострили - стагнація культурної сфери в незалежній України, яка тривала більше 20 років, дала відчутні результати. Тепер про поганий стан речей в культурі говорять не з нотками приреченості, а, скоріш, з почуттям провини.

 

Ми поговорили з пані Іриною про те, чому на війну, як і до влади, мають йти не всі, чому культура є найкоротшим шляхом до реформ, та про те, чому регіональні проекти успішніші за національні.

 

Як я розумію, у Львові, як і в Києві, взялись розробляти стратегію культурного розвитку. Чи ця ініціатива стосується лише Львова, чи України в цілому?

На мій погляд, треба перестати намагатись побудувати цілу Україну. Це абсолютно помилкова стратегія. У 90-х роках галичани (і не тільки) їхали на Схід тяжко будувати Україну - ми мали таку собі місійність. Тим часом занедбувалось своє подвір’я і мало що вдалося зробити на чужому. Робити треба біля свого дому, у своєму місті, в масштабах людини. Нам дуже важливо повернутися до людського масштабу. Ми мислимо якимись гігантичними категоріями, говоримо гігантичними словами, які вже ні для кого нічого не означають. І втрачаємо цей конкретний зв’язок з містом, з сусідом, зі співробітником, з людиною. Нам треба цей масштаб людський повернути. Починати, напевне, потрібно з того, щоб кожен облаштував ту територію і ту сферу, на які він має вплив.

 

Зараз є маса ініціатив. Наприклад: “Збираємо вчителів і всі їдемо на полігон вчити вчителів стріляти”. Без сенсу – вчителі мають вчити дітей, лікарі мають лікувати, соціальні працівники мають розподіляти соціальну допомогу, чиновник має надавати якісні послуги, а той, хто має стріляти, хай стріляє.

 

Коли директорка бібліотеки замість того, щоб створити зі своєї бібліотеки комунікаційний центр, бере пачки харчів і везе солдатам, вона занедбує свою роботу і прикриває чужий посадовий злочин. Це ж вже не на початку війни, а на третьому чи четвертому місяці, коли волонтерство вже як факт повинно змінити свої форми – принаймні у забезпеченні харчами.

 

Тому давайте спочатку будемо робити кожен своє - хто що вміє, те, що любить і на чому розуміється. Якщо позитивних прикладів буде багато, тоді із таких множинностей успішніх життєвих чи фахових міні-проектів складеться великий проект цієї країни. А ми замість ЖЕКів фарбуємо стіни в будинках і кажемо, що це – класний проект. Неправда. Ми прикриваємо чийсь злочин. Ми не повинні цього робити замість них. Ми повинні створити і підтримати таку систему, в якій кожен би робив щось своє.

 

Як її створити в нинішніх умовах, коли ті, хто має забезпечувати армію, її не забезпечують, а ЖЕКи не фарбують стіни? Чи не розчиняться наші персональні проекти у бездіяльності інших?

Не розчиняться. Рано чи пізно назбирається критична маса проектів, ідей, інакшого мислення, які змінять нарешті цю територію, цю країну. Чи буде вона більшою, чи меншою – на це ми не маємо впливу, тут уже починається сфера геополітики. З усією повагою до війська, до добровольців, до тих, хто щиро захищає свою землю, але не ми - гравці на цій шаховій дошці. Без сенсу переживати за кінець світу, якщо ти на нього не маєш впливу. Вихід один – брати відповідальність за свій власний результат.

 

Але є один нюанс. Городянам мешканцям Львова, наприклад, – дуже зручно, щоб була погана влада. Тому що тоді ти завжди маєш, на кого скинути відповідальність. Більше того, суспільству це настільки зручно, що воно починає підсвідомо топити тих, хто приходить до влади з бажанням щось змінити. Бо невигідно мати партнера у владі - тоді доведеться удвох відповідати за проект, який називається, наприклад, “культура в місті”. Якщо щось не складається, то відповідальність ділиться 50 на 50, а якщо це поганий чиновник, а суспільство тільки виконує роль наглядача і критика, то нічого не зміниться. Бо який є запит, така буде і пропозиція.

 

Як можна змінити цю ситуацію?

Критичною масою людей, які готові брати відповідальність.

 

І йти до влади?

Не обов’язково. Це, звичайно, логічний і нормальний шлях – від громадського активіста до депутата, наприклад. Але не кожен громадський активіст мусить йти до влади. Хтось мусить залишатись лідером в громадянському суспільстві. Треба лишитись з людьми, вчитись з ними, бути для них медіатором, комунікатором між ними і владою. Хтось мусить бути голосом людей.

 

Майдан показав, як у громадянського суспільства з’являються лідери – люди їх сами виносять на собі, а потім так само стрімко знищують. Чи не дискредитує це інститут громадських лідерів?

Тут дуже складні психологічні процеси. Не всі витримують випробування мідними трубами, славою, публічністю. Людина повинна відчувати свою відповідальність, особливо, в той момент, коли вона має сказати “стоп, далі я не піду, це не моє, я на цьому не розуміюсь”. Я впевнена, що, наприклад, Ющенко в свій час того не зробив. В цьому плані Ющенко дуже яскравий приклад.

 

Тут треба бути дуже обережним і розуміти, що якщо ти не хочеш йти до влади, то це не означає, що ти гірший. Ти просто маєш іншу психологічну конституцію.

 

Наша система базована на візантійському світогляді – на контактах, на знайомствах, на персоналіях. Це не так, як у німців – незалежно від того, хто обіймає певну посаду, посада завжди буде виконувати одну і ту ж функцію, зв’язки будуть завжди однаково функціонувати – з однаковою інтенсивністю і однаковим результатом. У нас все зовсім інакше: від зміни начальника змінюється все.

 

Але ж в міністерстві культури все було не так: коли змінювався міністр, то всередині не змінювалось нічого - залишались ті ж чиновники середньої ланки, які продовжували ті ж неефективні процеси.

Наше міністерство культури – це зовсім інша справа. Його стан свідчить про велику проблему ставлення людей до культури в нашій країні. Культура це щось таке, що фінансується за залишковим принципом. Тобто, якщо лишилось декілька копійок, які нема куди приткнути, їх дають на культуру. З іншого боку, коли вони таки до Мінкульту доходять, то відразу потрапляють в корупційні схеми. І ніхто не розуміє, що насправді через культуру можна провести реформи набагато швидше, ніж навіть через освіту. Бо освіта - це дуже повільний і консервативний процес. Культура діє безпосередньо на емоцію. А емоція – це те, що запам’ятовується.

 

А можете навести якийсь яскравий приклад того, як культура впливає на реформи?

Ось наприклад. У Львові – дуже велика проблема зі встановленням пам’ятників, пам’ятних знаків і так далі. Все це виростає в місті як гриби після дощу. Воно дуже агресивно втручається в історичне та архітектурне середовище. Про естетичний бік справи я взагалі мовчу. Проблема в тому, що в місті немає процедури встановлення таких речей - прозорої, конкурсної, відбіркової. І люди фактично не беруть в цьому участі. Але ж мова йде про публічній простір, а він належить громаді. В українському законодавстві, до речі, взагалі немає такого поняття, як громадський простір.

 

Врешті-решт, ситуація з пам’ятниками дійшла до межі - за одну ніч в місті з’явився пам’ятник Кульчицькому. Якийсь великий спонсор вирішив, що він хоче зробити місту такий подарунок, і зробив. А хоче цього місто, чи не хоче - його вже не обходить.

Тоді активісти міської ради “Діалог” – художники, культурологи, митці – вирішили діяти. Вдалось їх переконати, що боротись потрібно не з тим, що вже стоїть, а з процедурою. Порадили їм юриста, і вони з ним кілька місяців думали, сварились, творили і врешті написали проект положення про встановлення у Львові пам’ятників, пам’ятних знаків і так далі. Зараз цей проект на останній стадії погодження у Львівський міській раді. Якщо його приймуть, то процедура запрацює – зі скрипом, але запрацює. А ці десятеро людей, які брали участь в розробці цього положення, чи не перші в місті повірять, що вони мають на нього вплив, що від них щось залежить. І якщо хтось буде в них питати, що робити, вони зможуть підказати. Це як вірус пошириться і люди повірять, що вони мають вплив не лише на своє місто, а й на державу, що вибори - це не технічна річ: за допомогою них ти будуєш своє майбутнє на 5 років.

 

Але є і негативні приклади: приміром, Асамблея діячів культури, яка існує при Мінкульті і намагається контролювати його роботу. Наразі це дуже неефективна організація.

Так, це була така ініціатива на хвилі революції, коли всі увірували і всім поперло: все, наші при владі, тепер можна щось робити. Це дуже добре, що в Мінкульті все тоді закрутилося. Але був перший дзвіночок: Асамблея, хоч і намагалась взяти відповідальність за всю країну (адже контролювала Мінкульт), була виключно київською ініціативою. Намагалися їм пояснити, що якщо вони вже працюють в таких масштабах, треба дотягувати інші регіони. Тоді з’явилась фейсбук-сторінка, а потім подібна ініціатива в Харкові, а згодом ми створили свою мистецьку раду “Діалог” і також ніби увійшли в цю Асамблею.

 

Але досвід говорить: все, що народжується в Києві, рідко переростає Київ, воно залишається там з багатьох причин – найперше, з логістичних.

 

Мені, наприклад, не залежить на міністерстві культури, як би це дивно не звучало. Тому що міністерство не має майже жодного впливу на культуру у Львові. Натомість ми маємо місто, маємо якість громадські інституції, можемо зібратись в будь-якій кав’ярні і обговорити наші проблеми. Це реально.

 

Друга помилка Асамблеї була в тому, що вони зациклилися на змінах в Мінкульті і все зав’язали на ньому. Навіщо їм це було потрібно, я не знаю. Ви маєте свою асамблею, свій київський культурний форум, робіть щось в місті, поділіться на райони – Київ такий великий. З Асамблеї виріс Конгрес активістів культури, який, на мою думку, встиг перетворитись на кілька хороших місцевих ініціатив.

 

Ви кажете, що Мінкульт не впливає на культуру у Львові. Але ви ж самі писали, що міністерство намагалось нав’язати вам сценарій святкування Дня незалежності?

Цей сценарій спускала якась ніби підвідомча структура в Мінкульті. Вона називається Укрконцерт, її створив один з попередніх міністрів, зібравши івентові агенції, щоб організовувати святування в державних масштабах. Я не знаю, скільки там людей працює, але їхнє завдання, вочевидь, продукувати такий маразм. І знайдуться ж люди, які будуть його виконувати.

 

Повертаючись до написання стратегії – львівські активісти таки щось пишуть?

Так, тому що питання створення стратегії розвитку культури Львова вже давно висить у повітрі. У міста є чимало стратегій, з них одна працює - стратегія конкурентоспроможності, яка акцентує увагу на туризмі та ІТ-технологіях. Але в тій стратегії немає культури. Є туризм, але у Львові туризм розвинувся до такого рівня, що він входить в протиріччя з культурою. Він експлуатує культуру, починаючи від пам’яток і закінчуючи людським капіталом, але нічого нового для розвитку культури не додає. Виходить, що у Львові розвивається лише центр міста, а якщо від’їхати дві зупинки на трамваї - починається дупа. На околицях взагалі нічого не відбувається, вони просто вмирають.

 

Тож потрібна стратегія, яку ніхто, крім нас, не може написати. Була, звісно, ідея замовити її якійсь крутій фірмі, яка б за 100 тисяч грошей написала нам прекрасну стратегію. Але б ми її показали журналістам та поклали б на полицю, де вона буде стояти мертва, бо, по-перше, її ніхто читати не буде, а по-друге, оскільки вона ніби буде спущена зверху, то її й виконувати ніхто не буде. А коли ми вже який місяць товчемося з робочою групою, сваримося, любимося, чубимося, сперечаємось за кожне слово, за кожну кому, ми врешті-решт зможемо написати таку стратегію, в якій зможемо все пояснити, бо кожне слово в ній буде мати значення. Так що стратегія мусить бути запліднена, виношена і вироджена в муках тими людьми, які потім будуть ту стратегію втілювати.

 

А хто входить до складу вашої робочої групи?

В нас було кілька спроб, кілька робочих груп. Перша розпалась через якусь дурницю. До другої робочої групи ми залучили таких "монстрів": Форум видавців, Мистецький центр Дзиґа, інших авторитетів від культури. І це знову була помилка. Люди, які роблять ці величезні проекти, поклали на них своє життя, і вони будуть тягнути ковдру на себе. Це зрозуміло і правильно. Вони є настільки заангажовані в ці свої проекти, що іншого просто не бачать. А тут потрібен політ думки, ширший обрій.

 

Тому ми запросили зовсім молодих людей – активістів з різних ініціатив, урбаністів, митців, просто активних людей, якихось смішних художників. Зрештою, це все молоді люди. Їм жити в цій стратегії, яку вони зараз напишуть, бо вона буде до 2025 року.

 

Зараз можна почитати багато песимістичних оцінок того, що відбувається в суспільстві, але, як на ваш погляд, чи є якісь позитивні зміни після Майдану?

Звичайно. Багато що змінилося. Люди повірили в те, що вони можуть зробити щось і буде результат. Люди побачили, що залишатися в цій системі, з цими людьми вже неможливо. А коли з’явилась реальна зовнішня загроза, це дуже організувало людей. Вони зрозуміли, що не можна жити у коконі.

 

Яскравий приклад – громада у Львові, яка стикнулася зі справжньою багатокультурністю, а не з такою книжковою, про яку всі говорять: мовляв, ми добре жили і з поляками, і з євреями, і з німцями. Такої багатокультурності вже не існує. Натомість до Львова приїхали жити кримські татари. У них інша релігія, а отже, вони потребуюсь чогось – напевне, мечетей. У них є діти, а отже, вони підуть до шкіл і будуть взаємодіяти з нашими дітьми, а вчителі мають при цьому вміти розв’язувати якісь конфлікти, які можуть виникнути. І цей галицький кокон починає потроху розплітатися, наповнюватися свіжою кров’ю, відкриватися до інших.

 

Але ж у Львові теж є свого роду сепаратизм: мовляв, давайте Донбас відділимо, навіщо нам він потрібен.

Так, це періодично вибухає, виникають гострі моменти. Я сама часом зневірююсь в тому, що така велика і така різна країна може бути зведена до якогось гомогенного продукту, що всі електрони й молекули в ній можуть рухатись в якомусь одному напрямку. Але усі ми жертви пропаганди.

 

Ми ж не знаємо 90% фактажу та подій, а якщо й знаємо, то лише в чиїйсь інтерпретації.

 

Зараз всі ресурси країни підуть на Донбас, але все одно там постійно буде відчуття, що їм цілий світ винен, бо в них війна забрала все - і життя, і майбутнє, і дім, і родини. Вони будуть цю вину перекидати на нас, тому що хтось мусить бути винним. Це зрозуміло - несправедливо, але зрозуміло. Але і наша вина є в тому, що ми не працювали з людьми, ми легковажили культурою, легковажили освітою. Теперь маємо на Донбасі те, що маємо. Нам здавалося, що цього не може статися. А виявилося, що може.

 

Левый берег, 18.09.2014

Twitter